Живе мистецтво Андріївського узвозу
Хочете я вам зараз подарую ще одну мотивацію сходити на Андріївський узвіз?
Дарую. Там живе справжнє мистецтво!
Нова країна – нова письменниця
Літературна епідемія косить політичні ряди: тепер за перо взялася Наталія Королевська, яка завтра презентує свою книгу “Нова економіка – нова країна”.
Судячи з назви, пані Наталя не особливо старалася. Це видно хоча б з того, що у якості назви вона взяла вже досить затертий лозунг, який не несе жодного інформаційного навантаження, а радше нагадує випадкову генерацію слів (і взагалі, судячи з політичної реклами, генерація випадкових слів – тенденція цієї передвиборчої кампанії, бо нові обіцянки придумувати вже складно). Що ж знаходиться під обкладинкою важко уявити, хоча, зважаючи на любов Королевської до власних зображень і її маніакального бажання заклеїти ними всю країну, в книжці, мабуть, буде багато гарних картинок. Важко описати прозою наші думки з приводу цього літературного дебюту, тож переходимо на поезію.
йдуть письменники в депутати
це нові українські реалії
а політики хочуть писати
книги, як королевська наталія
пишеслабше ніж янукович
но за герман точно не гірше
а невдовзі буде готова
вже писать не прозу, а вірші
бо у неї мрія така є
це тонка поетична натура
з нетерпінням тепер чекаєм
ми шедеврів літератури
фото via Iryna Slavinska, ukraina-vpered
Благородна шкіра як поштовх для розвитку української мови
Сьогодні завдяки видавництву “БАО” дізналася, що таке справжній внесок у підтримку та розвиток української мови. Це коли книжки загортають у “благородну” шкіру і золото у прямому сенсі цього слова. Пропоную ознайомитися з уривком прес-релізу: “Сегодня, как никогда ранее, стоит обратиться к истокам украинской литературы. Поэтому издание «Кобзаря», облаченного реставрационно-переплетной мастерской «ИВЛ» в благородную кожу и настоящее золото, символизирует вклад в поддержку и развитие украинского языка. Изданием книги занимался издательский дом «БАО», который находится в восточной Украине, а именно в Донецке. Это яркий пример того, когда представителей восточной и западной части Украины связывает любовь к слову народа, слову, принадлежащему великому поэту Тарасу Шевченко“.
Не знаю, як той факт, що “Кобзар” видадуть обмеженим і дуже дорогим накладом (ну не вірю, що таке коштовне видання будуть штампувати тисячами) сприятиме розвитку української мови. Ну хіба що “благородна шкіра” буде з тих “законотворців”, які останнім часом стали настільки обговорюваними завдяки “геніальній ініціативі“.
А так книгу просто розкуплять у якості сувеніра, щоб вдало доповнити настільки популярні серед українських тубільців мумба-юмба золоті інтер’єри. А у разі чого її можна буде переплавити на унітази, наприклад.
Одним словом, ініціатива надзвичайно корисна для підтримки і розвитку мови.
Картинка просто для ілюстрації, з виданням не має нічого спільного.
Хвилинка прекрасного
Все-таки потяг світських левиць до прекрасного настільки сильний, що навіть не дратує, а заворожує. Дами показово зміщують свої пріоритети з бутіків і салонів, якими раніше було дуже модно займатися, на мистецтво. І якщо раніше визначати свою підвішеність у цьому житті поняттями “власниця бутіка” було просто зручно і легко, то тепер записування себе до лав “художниць” ще й престижу додає.
Тетяна Рамус он подалася у художниці. Причому з усіх її “картин” дуже виділяється ця робота (я навіть читала на деяких сайтах коменти про те, як люди захоплюються Таніною тонкою задумкою і втіленням в життя).
І тут. Зненацька! Володимир Куш!
Ну дуже зрозуміло, навіщо погано малювати чужі твори, втім, мабуть, дійсно ключ до просвітлення у кожного свій.
Шукаємо вартісне за кричущим рагульством
Виходить так, що сьогодні ми презентуємо аж дві нові рубрики і зараз я розкажу вам про другу. Не знаю ще як її назвати, але вважаю, що час від часу варто писати про нерагульський бік деяких подій, про які я тут згадую. Зрештою, незважаючи на спрямованість блогу я хочу, щоб ми не забували роздивитися щось вартісне за кричущим рагульством деяких персонажів, які заповнили світський простір. Саме тому сьогодні я викладаю текст свого колеги, який з’їздив на Одеський кінофестиваль і був вражений зовсім не тими персонажами, про яких я тут пишу (уявіть собі, таке теж буває).
Так от, забуваємо про рагулів і читаємо, чим же був вражений Богдан і що він про це написав.
Одеський фестиваль уже став однією з найважливіших кіноподій в Україні. Звісно, з хорошим фінансуванням це не особлива проблема, проте тут ще наявна хороша організація і розумний менеджмент. Цього року на висоті було все – і конкурс, і супутні програми, і вечірки, і майстер-класи з численними гостями, і (сам не був, але інші хвалили) пічинг українських кінопроектів. З національною програмою сутужно – туди намішали всього, що було наявне за останній рік (і короткий метр, і повний, і документальне, і художнє). Але намагання підтримувати вітчизняне кіновиробництво варті похвали. Правда, наше національне кіно не назвеш таким вже національним – мови як основної ознаки майже не було чутно, та й не радує, що більшість іноземних учасників кіноринку – з Росії – а, отже, солов’їної в кіно можна найближчим часом не сильно сподіватися, доки Держкіноагенство не затвердить, як обіцяє, мову як обов’язкову ознаку фільмів, котрі подаються на держфінансування.
Взагалі для мене великим (і чи не єдиним значним) недоліком фесту була саме мова – українську можна було побачити хіба що на сайті, де обіцяно субтитрування англійською та українською або російською. Від волонтерів почути відповідь моєю мовою можна було теж нечасто. Зате приємно здивувала пані Вікторія, яка заговорила українською в день нагородження національного конкурсу перед показом «Землі». Інші (зокрема, і місцеві журналісти) теж нею заговорили – здавалося, з поваги до члена журі національної програми Любомира Госейка, кіноісторика, що вже 20 років живе у Франції. Бо до того деколи здавалося, що це інша країна, й українську дехто вперше чує.
Що ж до найважливішої частини – було прекрасно. Український і міжнародний конкурс, програма «Загублений світ: Українське кіно початку 90-х», у якій можна було побачити фільми за сценаріями Куркова й Андруховича, нове кіно з Росії й Франції, та й повно спеціальних подій: щодня показували фільми, присвячені гостям фесту, презентували інші значні українські кінофоруми, такі як «Молодість» і Docudays, гала-прем’єри деяких нових фільмів (Moonrise Kingdom!! на який я, чорт забирай, не потрапив – бо показали в найменшому залі!), а ще – одеська фішка, за словами іноземних гостей – покази під відкритим небом. Людей збиралося неймовірно багато – і приходили саме на кіно, бо для декого було несподіванкою бачити Клаудію Кардінале чи Джеральдін Чаплін. Остання представляла на Потьомкінських сходах із живим супроводом оркестру City Lights – шедевр, що добряче продовжив життя кільком тисячам глядачів. Уперше дивлячись цей фільм, я так не сміявся – тут же було просто захоплююче!
Однак найкращою подією ОМКФ я би назвав уже згадану демонстрацію «Землі» Довженка. Новий власний саундтрек наживо виконувала ДахаБраха. В цьому випадку епітети можна підбирати безкінечно – але краще за нагоди таке побачити. Супровід без перебільшення геніальний – ну а в значимості «Землі» ніхто й не сумнівається. Поєднання цих двох елементів у винятковій злагодженості дало неймовірний ефект – і попри те, що фільм у вигляді, яким наш геній замислював «Землю», ми не побачимо ніколи (так як сам автор перемонтовував стрічку десятки разів, щоби пройти цензуру) – настрій, особливо передчуття навислої трагедії, здається, відтворений до неможливого точно. Саме з такою музикою треба дивитися цей шедевр, який інакше виглядає незрозумілим, адже підкоригований з метою віднесення до соцреалізму й перетворення в банальну пропаганду, якою «Земля» ніколи не була, і якою, однак, її досі бачать у світі. У цьому аспекті робота Держагенства з питань кіно та Центру Довженка по реставрації української класики справді неоціненна. Must see. У Києві цей же кіноперформанс, як обіцяють, буде представлений восени, а також вийде на DVD. Не проґавте!
(Обережно, є спойлери!)
Найцікавішим же для синефілів була програма «Фестиваль фестивалів». Тут зібрали переможців різних категорій із найпрестижніших фестів світу – Канни, Берлін, Санденс, Роттердам і т.д. Підбірка просто вау: я дуже шкодував, що не був на всьому фестивалі. З того, що пощастило побачити, найкраще – Amour Міхаеля Ханеке, останній переможець Канн. Один із цьогорічних шедеврів і одна з найвизначніших драм в історії кіно. Також must see. А загалом склалося враження, що ідею цієї програми вкрали в «Молодості». Там постійно представляли найкращі фестивальні фільми, а зараз хотілося навіть спитати в пана Халпахчі (директрора Молодості, що був тут у журі), що робитимуть цього року, бо ж Одеса їх випередила. Певно, дається взнаки конкуренція. Та й не дивно: «Молодість» – єдиний серйозний суперник ОМКФ в Україні. А останні вже хваляться, що випередили всіх інших за чисельністю аудиторії – запевняють, що їх відвідали більше ста тисяч чоловік. Однак за наповненням до «Молодості» Одесі ще рости й рости. Мабуть, таке досягається не відразу.
Східноєвропейські Канни – так просувають фест організатори. Схожості трохи є – море, сонце і чудовий клімат, а ще – повно зірок, принаймні за українськими мірками. Та одеський форум – очевидно глядацький, на відміну від Канн, де тусуються лиш професіонали-журналісти-критики (цього не завадило би знати нашій пресі, щоб не ставили дурних питань іноземцям). Тутешня атмосфера прекрасна й незабутня, і нам слід радіти хорошому фестивалеві, який є не тільки життєздатним, а й особливим. Тож не дивно, що режисер у журі заявив: Fuck Cannes! Vive Odessa!
фото © timer.od.ua
текст про Одеський кінофест © Богдан Жук
“В жутких розочках” ©
Вікторія Тігіпко вочевидь вирішила, що раз вона вже “меценат” в українському кінопросторі, то в дзеркало дивитися вже зовсім необов’язково. Інакше її вихід в комплекті з жахливих трояндочок і зажди модного в українському просторі пакету для сміття я пояснити не можу.
фото via Tabloid
Червона доріжка Одеського кінофестивалю
В Україні червона доріжка завжди така червона доріжка) Добре, що Одеський фест запрошує зарубіжних зірок, хоч так вони взнають, що ж воно таке гламур і віайпі.
А гламур і віайпі в України жорстокий і нещадний.
“У него в глазах как-будто магнит”
Народним депутатом бути добре хоча б тому, що, хочеш ти цього чи ні, тобі присвячують мистецькі твори різного ступеню талановитості. Останнім хітом стала пісня присвячена талантам журналіста й депутата луганської облради Родіона Мірошника. Для когось це просто “Валєріч, Валєріч, в ефірє кароль каралєвічь”, а для мене додаткові години життя завдяки здоровому сміху. Маю надію, що і ви теж добряче посмієтеся:)
відео via shelestification
З Днем Народження, тато!
Вибачайте, що сьогодні мало приділила вам уваги, але просто такий день. От в Інтернетах пишуть про нього з такими заголовками “Сегодня родился певец Павло Зибров, а также началась Великая Отечественная война“. А ще на вулицях Києва можна надибати на гарне. Так що я під враженням. Вам не здається, що він от-от почне мироточити?
фото via Bohdan Kutiepov
“срака, ніби ковбаса”
День ностальгії з нагоди 3-річчя рагу.лів.
Не втомилися? Відпочиваємо і читаємо один з моїх улюблених віршів.
***
Еротичні фотосесії наших поп-звьозд ніби ще більше підкреслюють те, чим саме вони співають. Сьогодні даруємо вам вірш про поп-мєсто Наташі Могилевської, щоб свєт (самі відітє откуда) озаріл вас і даже ослєпіл ваших врагов!
свєтіт мєсяц свєтіт ясний
свєтіт бєлая луна
магілєвска так прєкрасна
і талантліва вона
і красива ніби роза
та вопше прєкраснєй всєх
ізогнулась в странній позі
на плєчах – богатий мєх
ше й така причоска хитра
ніби хвилі на ріці
як марлєн, котора дітріх
із цигаркою в руці
мало не забув найкраще –
срака, ніби ковбаса
вопшем, виглядить блєстящє
наша дєвіца-краса
фото звідкись з інторнету,
вірш diversey_ua
