Молодість, Молодість
Для мене, як для людини понівеченої українськими рагу.лями, враженням останньої “Молодості” стала…
Ні-ні, зовсім не Анна-Вікторія, яка додумалася припхатися у кінозал у шубі (і при цьому засвітити труси, тут потрібен талант), а зірка українського небосхилу, яка впевнено рухається сторону Голівуду (швидше б вже) Камалія.
З іншого боку, цим “Молодість” не обмежилася і, пам’ятаючи, що все-таки іноді треба викладати тут і щось позитивне, я попросила мого колегу (з моєї нормальної роботи, бо в мене є нормальна робота) написати свої враження від події, на якій він зник на тиждень, а я весь цей час за нього працювала. Тож тепер він мені віддячив таким текстом, щоб було видно, що “це тобі одразу за цілий тиждень”.
***
Так як робота журналіста починається зі взаємодії з прес-службою, то і я почну з недоліків, котрі таку співпрацю супроводжували. Робота прес-служби ні в якому разі не була поганою – та цього року вона видавалася дуже закритою, а інколи не вірилося, що деякі речі ти чуєш з уст її представників. Правила відвідування показів для журналістів у перші дні Молодості змінювалися щоденно, тож постійно на вході в зал чекали сюрпризи. Ну а про відкриття взагалі слів нема – в залі на 1318 місць на медіа (яких було десь 300) дали всього 60 – бо, бачте, багато запрошень узяв Мінкульт. З деякими іншими подіями аналогічно. Не те щоб я претендував на якусь виняткову роль – та, певно, не всі розуміють принципи взаємодії з пресою, коли журналіст відвідує подію й відтак поширює інформацію про неї, тож дивно, коли йому доводиться платити гроші за те, щоб виконувати свою роботу. Поваги до журналістів тут лишається все менше – і можна було б сказати, що це моя суб’єктивна думка, та інші її розділяють.
А щодо самого кіно – наповнення, безсумнівно, прекрасне. Відкривала Молодість німа українська стрічка 1929-го «Шкурник» Миколи Шпиковського. Мені пощастило побачити її раніше, і враження вкрай позитивне. Що тут казати – перший антирежимний фільм (звісно, був заборонений у Союзі), шедевральна сатирична комедія з елементами фарсу (мало над якою сучасною комедією так посмієшся) і взагалі перлина. Кому цікаво більше – йдіть за посиланням, бо навряд чи я розповім краще за Мандельштама (завдяки якому, до речі, фільм до нас і дійшов).
Міжнародний конкурс. Як відомо, були три програми. Зі студентської я бачив небагато, але з того пакунку, в якому був єдиний український фільм «Очерет», він вигідно вирізнявся, був єдиною роботою, яка мені дійсно сподобалася, й на яку не було реакції: нащо це взагалі зняли? Короткометражна програма була трохи серйознішою, і переможець – анімація «О Віллі» – дійсно чудесна картина. Повнометражний конкурс був не особливим. Сильних фільмів, по суті, не було. Український фільм (знятий у копродукції з Сербією і Німеччиною) «Істальгія» Дар’ї Онищенко – достойний, але зовсім не фестивальний. Правда, незбагненним лишається використання у фільмі російськомовних акторів і дублювання їх українською мовою, та ще й дуже невдале. Був ще американський фільм, причому дуже європейський за стилем – «Жени бабло» (Gimme the Loot), хороший, смішний і цікавий. Його відзначили як найкращий фільм серед повнометражних, а також за актора. Гран-прі ж узяв грецький «L» Бабіса Макрідіса – посередній і дуже дивний фільм, із добрячою дозою абсурду, але змістовний, якщо вдуматися; отримав найнижчий бал аудиторії й узагалі був сприйнятий, здається, небагатьма глядачами. Кажуть, ніби це був вибір голови журі, угорського режисера Золтана Камонді, адже конкурс був слабким, і суперечок за чи проти якогось фільму в журі не було.
Проте «L» не був найдивнішим фільмом, представленим на Молодості. В такій категорії я би обрав «Після мороку світло» (Post Tenebras Lux) мексиканця Рейгадаса – найкраща режисура цьогорічних Канн, представлений у програмі Фестиваль фестивалів. Кіно, при перегляді якого треба вимкнути мозок і просто відчувати. І в жодному разі не мати якихось очікувань. Це просто фільм-враження, фільм-відчуття, і пояснення його вмістові шукати не варто. А ще він починається приголомшливо красивою сценою з дитиною в полі поряд із худобою перед грозою; такі ж сцени виникають і далі впродовж усього фільму, й навіть за це він вартий уваги.
Близьким до нього в цьому відношенні був і «Священні мотори» француза Леоса Каракса. Теж конкурсант із Канн, який отримав лиш Молодіжну нагороду, та вартував і Золотої Пальми. Так само свого роду фільм-враження, він перебуває поза жанровими рамками, і з поясненням теж можуть виникати труднощі. Проте дивитись обов’язково треба до кінця, бо, хоч і розділений на дев’ять новел, він на диво цілісний. Holy Motors уже в прокаті, тому – рекомендую.
«Фестиваль фестивалів» традиційно представив найцікавіші для кіноманів речі, переможців головних світових кінофорумів. Попит був на свіженького переможця Венеції – «П’єта» Кім Кі-Дука, і, впевнений, багато глядачів були солідарні зі мною в думці «За що?! За що цій дурні дали Золотого Лева?» Дуже примітивний і претензійний фільм.
Звісно, в багатьох інших програмах теж було присутнє кіно, відзначене всякими нагородами. Традиційні французько-, німецькомовна, скандинавська програми, серйозний російський десант із хорошими фільмами. Особливо варта уваги документалка «Зимо геть!» – суміш зйомок студентами школи знаної документалістки Маріни Разбєжкіної протестів у Москві від парламентських до президентських виборів. Ефект не менший, ніж у, наприклад, «Ходорковського», а, може, й сильніший. Людині зі здоровим глуздом важко витерпіти весь фільм (я бачив лише другу половину, і вистачило з головою) просто тому, що не вкладається в голову всеохопний рак мозку, який зветься совком і панує в головах стількох людей у фільмі. Наших виборів я не бачив, та здається, ми прямуємо в отаку от чорну діру.
Загалом документалок на Молодості, як і зазвичай, небагато – зате неабиякі! Перш за все, чудова Side by Side, продюсована Кіану Рівзом і присвячена відходу плівки й розквіту цифрового кіно, а ще біографічна Marley – зрозуміло про кого.
Розширили програму експериментального кіно «Синергія», зокрема, відеопоезією, а також потішили роботами постмодерніста Артура Ліпсета, якими захоплювався навіть Кубрік. Збільшили й програму ЛГБТ-фільмів Sunny Bunny – цього року це були вже не кілька короткометражок, як у минулому, а серйозні повнометражні роботи з міжнародними відзнаками. Відкриттю цієї програми передувала дискусія «Творчість. Пропаганда. Цензура», присвячена ідіотському законопроекту про заборону гомосексуалізму. Слухав я – і сумно було тому, що мало журналістів це чує, і що взагалі суспільство страшенно пасивне в цьому питанні й ізолюється від нього, фактично потураючи злочинній владі, яка хоче заборонити все що завгодно. Кому цікаво – гляньте фрагменти:
Минулорічна широка польська репрезентація змінилася чеською: класичні анімаційні роботи Їржі Трнки, німий фільм «Еротикон», що начебто славиться першими в кіно кадрами оголеного тіла (та я, певно, це прогавив, хоч і пильно стежив) у живому музсупроводі; та ще ретроспектива Мілоша Формана. Інші ретроспективи теж напрочуд цікаві – Ален-Робб Грійє (знаний за написання шедевру кіномистецтва «Минулого року в Марієнбаді»), та Богдан Ступка. Остання програма включала 11 фільмів, у тому числі чотири українські прем’єри.
Українському кіно була значна увага. І класичному, і сучасному. Зокрема, шість українських прем’єр, серед яких варто відзначити альманах «Україно, гудбай». Було й не дуже вдале кіно – «Мамо, я льотчика люблю» з Олею Сумською видається знятим 30 років тому і тодішніми засобами – хоч і цьогорічне. Звісно, не можна не згадати світову прем’єру фільму «Офіцера поранено». Представляла Камалія, все було дуже ексклюзивно, коридорами ганяла пухнаста Анна-Вікторія, а потім до залу припрошували за безкоштовно – треба ж було масовку для Захура з коханою. Шкодую, що не відвідав, та в той момент мені затьмарило розум бажання дивитися щось пристойне. Хотілось би почути відгуки.
Ну і український конкурс – тепер повноцінний короткометражний (на відміну від минулорічного, де намішали всього, що не соромно було показувати), але й досі строкатий. Включав 26 робіт – як студентів (це зовсім не означає гіршу якість), так і досвідчених кінематографістів Мирослава Слабошпицького й Володимира Тихого. Були ще й дивнії перли, як-от «Інспектор», з Фаготом у головній ролі, знятий Ольгою Навроцькою. За відгуками – на перший погляд короткий метр у 25 хвилин здатний перетворитися в нестерпні тортури з винищення мозкових клітин. Але більшість робіт належної якості, частина навіть дуже хороші. Як хтось сказав – короткометражне кіно знімати навчились. Більше думок про українську складову дивіться тут: telekritika.
Взагалі яким би українське кіно не було – інтерес до нього стабільно величезний. На українських сеансах людей часто було помітно більше, ніж на інших конкурсних показах. На перший показ тієї ж «Істальгії» – зауважте, о 12-00 у будній день! – зал був заповнений, хоч у програмі було ще кілька його сеансів. Тож стан справ зрозумілий – закордонні фільми класні й цікаві, однак душа бажає свого. І поки що за відсутністю (чи вже, як цього року, малою кількістю) нових повнометражок доводиться простір заповнювати старішим.
Насправді, хоч згадано тут дуже багато речей, це ще далеко не весь контент кінофесту. Молодість часто змушує робити важкий вибір, на що піти, що побачити. Наповнення не завжди бездоганне, бувають і слабкі моменти, але рік на рік не випадає. А Молодість була і залишається, попри статечний вік, дійсно молодою подією з фонтаном енергії й натхнення, і, впевнений, надалі буде найбільшим кінофестивалем і найцікавішою кіноподією країни.
текст © Богдан Жук
фото © dusia
11 коментарів до “Молодість, Молодість”
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Був ще американський фільм, причому дуже європейський за стилем – «Жени табло» (Gimme the Loot)
————————-
Мабуть все-таки не “табло”, а “бабло”, судячи з оригінальної назви.
Дякую, поправила.
у Камалалії кастет з діамантами?
Від таких звітів про продії – завше залишається подвійне враження: з одного боку – “о, є що переглянути”, з іншого – “і де це все переглянути?”
плюсую, але Шкурника я вже качаю з кантактіка
на пайрат беї переважно все є, або на ванбігторренті
справа в тому, що Шкурник в інтернеті з російськими інтертитрами, а в оригіналі – українські. звісно, набагато цікавіші й смішніші:)
Минкульту следовало бы распространять приглашения не среди “обписцованных” дам и заслуженных бездельников культуры, а отнести в Могилянку или в Красный универ. Там патриоты учатся. Или в кулёк – ректору вопреки. Чтобы студенты пошли на фестиваль группами. Вот такой шаг для культуры и образования был бы решающим и дальновидным.
шо то мая любимая Камалия по объему щек начинает догонять мужа, а по количеству блестяшек кремлевскую йолку.
взагалі мене трохи насторожив текст, але абззац про Камалію подарував автору індульгенцію від мого в*їдливого коментаря ггг
Захур на мертвяка схожий, бррррр. На дамах знов блєстящі калготки.
А допис про фестиваль гарний, нідняв настрій. )