АМБ: Трагедія, хайп та видовища, “какая разница”, закриття UATV

Анонс

Сьогодні буде Хеловінський випуск. В усіх сенсах.

Про маніпулятивність

Гадаю тут Альона швидше ознайомиться з відповіддю на питання, що її цікавлять, ніж якщо я залишу коментар під постом. Вона спочатку обурилася, що від неї та її друзів-бізнесменів чекають україномовності і написала про це пост (оригінально він починався з “эй!”), а потім продовжила накидати на вентилятор через UPD.

Перше. Позиція “в Украине внезапно требуют, чтобы я общалась с ними по-украински” надзвичайно програшна. Це ж так неочікувано, що в україномовній (зрусифікованій, так) державі клієнти хочуть до себе поваги і чути ту мову, якою звертаються у відповідь, бо це проста гігієна спілкування “сервіс-клієнт”. Хами зовсім не ті люди, які очікують, що після звернення ти перейдеш на їхню мову, а ті, хто цьому активно пручається і пише пости з цього приводу, розбризкуючи шмарклі і слину.

Друге. Спочатку дівчина рясно розкидує лайно і взагалі узагальнює всіх україномовних клієнтів у якийсь підвид неадекватів, а потім, коли люди прийшли пояснити свою позицію часто гіперласкаво (зважаючи на тон самого посту) пише “вот! что и требовалось доказать! набросились!”. Відбувається подвійна маніпуляція, подвійне обхамлювання, але це вона жертва, а ті, хто з нею не згоден – зло.

Третє. Про фашизм) Я не буду копіпастити вікіпедію, я скажу так – є любов до свого, а є неприйняття чужого. Що з цього демонструє Альона тут очевидно. Неприйняття демонструє вона, причому агресивно, але фашисти – україномовні клієнти. Воу!

Я б пройшла повз усе це, але знову вибігає якесь хамло, розкидується лайном і в її голові це чомусь означає, що україномовні клієнти – бидло і фашисти, а вона – квіточка. Не дозволяйте істеричним людям маніпулювати своїми думками.

А характеристики Альона дала собі сама як текстом, так і тоном посту, коменти поблажливіші.

#базарвокзал

Специфіка реклами бізнесу в Україні

Як те, що ти з пацанами жереш з голої жінки ілюструє твою успішність в бізнесі?

На цьому знаються Сергій Ліпченко, Іван Подолян, Станіслав Романенко, Руслан Борулько, Олексій Лапко, Володимир Мулявка, Сергій Поляков, Олександр Оксантюк, Сергій Крижанівський, Юрій Оцабрик. Всі ці люди, а також ті, хто робив цей календар не бачать нічого неадекватного в тому, щоб піарити свій бізнес за рахунок фото зроблених з естетичністю відвідин сауни. Зате зразу видно, що з сільгоспвиробництва вони однозначно взяли те, що асоціюється з найрагульськішими проявами “села” (я до села не маю жодних претензій, це слово, якому надали лайливості на тому ж рівні “ах ти ж інтелігент!” чи “ты что свидомый и незалежный?”, тут я про найрагульськіші прояви, що їх цим словом змальовують).

Нікому з цих людей, а також тих, хто їх знімав не спало на думку, якими печерними людьми вони виглядають завдяки такому підходу до реклами.

Ні, звичайно, на рівні гопоти, це нормальний підхід до естетики, але ж вони себе такими не вважають.

Те, ким себе вважають фігуранти календаря – непоганий матеріал для спеціаліста з комплексів, неврозів та їх заперечення через гіперболізацію своєї мачості.

Ну що, наприклад, можна сказати про чувака, який демонструє всім, що його струмінь найбільший)

“Вирішення ситуацій”©

Більше мачості

Золотий Хрін

Вчора вручили “Золотий Хрін”, премію за найгірший опис сексуальної сцени в сучасній українській літературі. Переможець – Любко Дереш та його дуже кулінарний спосіб змалювання сексу.

Я — кабан у пошуку трюфелів. Розриваю рилом твоє коріння, рохкаючи від задоволення, ідучи на запах.
Ти — жарівня, біля якої нестерпно лежати нерухомо. Тебе хочеться замучити, як мучать на повільному вогні шматки свинини. Ти вся тхнеш цибулею, що нею, грубими шматками, посипають червоне м’ясо. Ти вся мокра від соку — соку м’яса і соку цибулі. Тебе треба натирати сіллю, поки твоя шкіра не стане червоною. Я кусаю тебе все сильніше, а ти шипиш, але не відпускаєш, а лише притискаєшся міцніше.
Тебе хочеться проштрикнути. Пробити, як пробивають багром тушу тюленя. Я б’ю твою тушу, безсило розкинуту на цій прямокутній крижині готельного ліжка, б’ю її у нестямі, і мені байдуже, що наше ліжко своєю спинкою лупить у стіну, яка межує з номером Чапи, байдуже, що ти стогнеш з кожним ударом так, наче тобі видирають серце, а коли мені здається, що зараз я просто зламаю в тобі цю тупу палку, якою я хочу забити тебе до півсмерті, я виймаю багор і ти смокчеш його, масного від крові й тюленячого жиру, а Венеція так міцно стискає мені скроні, що не дозволяю тобі зупинитися, доки ти не починаєш захлинатися — тоді я падаю біля тебе, здригаючись у конвульсіях, весь у шерсті й крові, розтерзаний, з простріленою головою, покусаний скаженими собаками, загризений дикими псами на смерть.

1. Чомусь автори очікують, що відгуки на їхню літературу мають бути суто компліментарними. Будь-яка інша точка зору сприймається з ворожістю, тобі приписують всі можливі ниці мотивації і просто стигматизують цілими фан-клубами. Мені це нагадує вимогу до творів про письменників у школі (я її застала ще в досить совковому стані) – твої думки можуть бути будь-якими, але водночас мають збігатися з тим, що написано в хрестоматії.
Камон! Читач має право на безліч реакцій і найголовніше, що цінність же якраз в читачеві, хіба ні? Чи для кого це все?

2. Сцени сексу у кожному з цих творів геть їх не покращували (з того, що я вже прочитала), вони не несли в собі нічого, були щоб бути. Більш того, були у якійсь дивовижній формі, котра додавала текстам хіба що комічності. Навіщо?
Дивовижно, але я дійсно очікую що сцени сексу мають принаймні дещо занурювати у якийсь чуттєвий стан, а не викликати регіт чи питання до психологічного стану автора (я уже втомилася, щодвадцять сторінок читати нагадування про те, що у Стефи очі лошати, губи лошати, ноги лошиці). І так, я розумію, що у книжкових текстах мова йде радше про змальовування персонажа, але тут все псують попередні авторські спроби описати секс та інші персонажі, які настільки ж непереконливі у асоціаціях (один, наприклад, породив таку надзвичайну словоформу як “повняве сраченя”).

3. Хочеться через увагу до цієї премії звернутися до авторів та редакторів, бо редакторська робота дуже важлива – вона може підправити неоковирну сцену сексу (у нашому випадку) або будь-яку іншу.
“Відчуваю, як вона притискається обличчям до мого плеча, і футболка стає там мокрою від сліз, що течуть із очей”. Дякую, що уточнили, що ТАМ і що зі сліз, які з очей. А коли в одній і тій же довгій сцені дівчина спочатку у куртці та сукні, але раптом, підіймаючись у ліфті, уже поправляє майку, це нормально? Нескінченні “корки” чи якісь подібні русизми і одруки – “мала розпочатися доповідь зі візуальних мовах”. Це все “Спустошення”.
Ну має ж бути у книжках хоч якась вичитка? М? Ну, друзі, має ж бути якась повага до читача?

4. Я ідеаліст і оптиміст і тому вважаю, що увагу до української літератури треба привертати хоч як.
Рік тому, коли відбувся епічний срач навколо неякісного перекладу, що подарував нам мемчик “непозбувна бентега”, я раптом зрозуміла, що чи не вперше читаю таке жваве обговорення літературного тексту у фейсбучеку, що ми нарешті дійшли до того, щоб сперечатися про літературу масово (нехай і з такого приводу).
Так, у час коли свідомість стає твітерізованою і для добрячого срачу достатньо прочитати заголовок новини (найчастіше так і стається), важко змусити людей до складніших дискусій. Втім я вірю у впертість декого з вас, хто дізнається про нашу премію і вирішить не обмежуватися таким поверхневим зрізом української літератури, а залізе в неї глибше.
Я от, наприклад, справді завалилася книжками з довгого переліку наших кандидатів на “Золотий Хрін”. Як би заманливо не було обрати найнедолугішу секс-сцену нашого сучукрліту спираючись на текст, що її описує, ну не можу собі дозволити обмежитися виключно цим, тож засіла і лупаю цю скалу.

Так що давайте читати, сперечатися, ділитися хорошим і говорити поганому прямо, що ми про нього думаємо. Інша точка зору дозволяє еволюціонувати, якщо ти готовий її почути.

5. Якщо подумати про сцену сексу, яка мені сподобалася з прочитаного останнім часом, то, наприклад, з “Call me by your name”. І знаєте щодо пересмикувань типу “ти просто не асоціюєш себе з героїнею” – у найчутливіших сценах книги героїнь взагалі ніяких немає, але про це забуваєш, є дві людини і ти просто занурюєшся у відчуття одного з них.

6. Дякую всім, хто вчора прийшов.

Про сексизм

Останні кілька днів спостерігала за обговоренням листа Катрін Деньов та інших відомих жінок Франції з закликом не перетворювати боротьбу з сексуальними домаганнями на “полювання на відьом” та вписуванням цього звернення в наш контекст – мовляв, чого тоді українки виначуються (хоча як на мене ми переважно мовчимо). Я не буду говорити, що накладання контексту, в якому живе Деньов на контекст, в якому живуть жінки України – це як намагатися писати французькою мовою кирилицею, я скажу про інше.

Знаєте, чому здається, що ми виначуємося? Тому що суцільна об’єктивація затисла нас з усіх боків настільки, що дикунство і примітивні способи привернення уваги жіночою голістю до будь-чого всім давно здаються нормою. Це все надто звичний прийом, щоб звертати на нього увагу і бачити в ньому неповагу та приниження.

От ви звертаєте?

Реклама авто через посил “буде машинка, будуть голі тьолки” – це вершина мінусової еволюції і людям, що роблять таку рекламу і так просувають свій продукт не соромно це показувати.

Як гадаєте, що гірше – розсувати ноги чи рекламувати себе через розсунуті ноги якоїсь жінки, бо а як інакше, нічим іншим ти привернути увагу не здатен.

Більше сексизму

Ето шоубізнес, дєтка!

Боже, побачила ще одного українського, прости Господи, продюсера з висловлюванням, шо всі навкруг бляді і “камон, это шоубизнес, детка”. Хочеться розвіяти ілюзії.

Камон, дєтка, те, шо ти називаєш шоубізнесом насправді зоопарк (з ухилом в сторону паразитів і мандавошок) і кожен сам вибирає частиною чого йому бути.

Денис, бачу, обрав.

Нове поетичне від улюбленого

“В СССР було добре, тому що ніхто не викладав фото борщу в інстаграм” та інші свіжі думки від мого улюбленого поета сучасності.