Премія YUNA і йобаний стид

Повторю свій вчорашній відеомеседж (меседж тут) текстом.

Останнє, що робить премія YUNA (яку можна перейменувати вже в премію ПОТАП) – це розширює горизонти українського музичного простору. З року в рік одні й ті ж самі імена в номінаціях і тут вже хуй з ним, бо обережно орієнтуються на найпотужніших гравців, але коли у 5 пунктах номінантів на найкращу пісня і 5 на найкращий відеокліп – загально лише 6 найменувань (ну не роблять українські музиканти більше продукту), 1 з яких креатура 2015 року, а 2 (тобто 33%) звичайно ж теж проекти Потапа… ШТО?

А! Жодної хорошої пісні українською за рік не з’явилося (я про номінацію “найкраща пісня”).

Конкурс, нагадаю, експертний, але експерти не дуже в курсі, яка ще музика крім Потапа і ще кількох гучних імен існує в Україні (і які ще є продюсери, бо перемога за найкраще продюсування, яку придумали минулого року, теж 2 рази поспіль відійшла Потапу).

ТОМУ! В коментах прошу викладати лінки на українську музику, яку ви любите, може експерти хоч так прозріють. Хай це буде наша альтернативна музична премія.

На картинці для привернення уваги – муза конкурсу, яка вбиває своїм співом все живе і підіймає з могил все мертве.

ЗРАДИ: Імпорт комуністів в Україну

В громадянство України вдяглися вже навіть найбільш відсталі верстви населення. Цього тижня раптом стало відомо, що нещодавно наша країна стала багатшою на двох громадян Дениса Вороненкова і його дружину Марію Максакову. І все б нічого, якби, по-перше, вони не були раніше громадянами Росії, а по-друге, навіть не громадянами, а цілими депутатами: вона — від “Єдиної Росії”, він — від КПРФ.

Це дуже логічно проводити в країні повну декомунізацію, викурювати з Верховної Ради компартію, не гребуючи ніякими методами аж до святої води і при цьому потім імпортувати в країну додаткових комуністів, причому не простих, а з самого Мордору, де вони особливо токсичні.

Історія хвороби така. В кінці 2016 Вороненков балотувався на виборах в Держдуму, але не пройшов і без усіх няшок, які гарантує йому мандат в Раші, вирішив переїхати в Україну. І таки переїхав! Найцікавіше, що цьому переїзду не завадило, ані те, що він зовсім нещодавно був депутатом Держдуми, ані те, що як депутат підтримав анексію Криму.

Щоправда, тепер Вороненков каже, що він не голосував, це його карточкою проголосували, але подібні заяви викликають виключно іронічну посмішку, бо і в твітер, мабуть, він не писав, це його пальцями писали. Надзвичайно безпорадна людина цей Вороненков, якийсь інвалід розумової праці, навіть дивовижно як він отримав український паспорт.

Про дрібниці типу навчання у Військовому університеті Міністерства оборони РФ і згадувати не хочеться.

Навіщо видавати громадянство відвертим фекалоїдам не зрозуміло, хіба для того, щоб посадити його за нашими законами, але якщо цього не зробили протягом кількох місяців, то і не зроблять.

А ще очевидно, що тепер за видачею українських паспортів треба пильнувати ще ретельніше, бо з такими темпами вони навіть Леніну можуть видати громадянство, тушка ж є.

Друзі, раз на тиждень я пишу про зради блогосфери, продовження можна почитати тут – Чому Україна імпортує російських депутатів, а експортує корупційних мам та зоряних шкіряків.

Про дно

Йшла на роботу і побачила протест проти газети Вєсті.

Вєсті – це дно, звичайно, але ці протестувальники – не менші єбанашки.

ЗРАДИ: безуМОВНІ РЕФЛЕКСИ

Мовне питання – одне з небагатьох, яке щоразу дає гарантований результат в радіоактивних срачах по всьому інтернету з ефектом зараження не меншим аніж після аварії на ЧАЕС.

Цього разу все бомбануло з потрійною силою, бо наші законотворці раптом взяли і зареєстрували аж три мовні законопроекти, немов візуалізуючи байку Крилова “Лебідь, щука і рак” (причому два з них були зареєстровані в один і той же день 19 січня 2017 року). Стався той самий випадок, коли законопроекти на захист української, а мову від ефектності подачі одбирає.

Проте одібрало все-таки ненадовго. Соцмережі поплавило просто миттєво, вони навіть на один мовний законопроект завжди реагували трохи більше ніж енергійно, а тут цілих три – “Про державну мову”, “Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні” і “Про мови в Україні”.

Усього у цих законопроектів аж 73 ініціатори, хоча декілька імен повторюється. Очевидно, що нічим іншим у ВР так не переймалися як мовним питанням, котрим перед нашими носами трусять щоразу, коли треба відволікти від чогось важливішого.

Відволікли  не те слово і ми зупинимося лише на одному з законопроектів, на першому. За ним українська мова стає обов’язковою чи не скрізь (тут, звичайно, не можемо не жахнутися – як вони могли? в Україні?!), але з тією поправкою, що все це стосується виключно позаприватної сфери – держорганів, освітніх закладів, змі, сфери обслуговування, всіх тих місць і ситуацій, в яких україномовні все ще чують “а па-рускі павтарітє?” та “і так поймут”.

Зрештою, цю проблему взяли і поставили руба, радикально, швидше за все це нічим позитивним в плані прийняття закону не скінчиться (і здається саме для цього законопроекти і роблять такими радикальними), але добро ж має бути з кулаками. Просто добрим словом державні мужі в плані захисту української мови (тільки вдумайтеся в дикість того, що її треба захищати) так за 25 років ні на що й не спромоглися.

Блогосфера заклякла і миттєво вирішила, що окрім відверто карикатурних “мовних інсперкторів” найстрахітливішою частиною законопроекту стала вимога обов’язкової української від ЗМІ (навіть від сайтів тепер вимагають українську версію).  І тут ті, хто не дивиться телевізор, наперед почав страждати від того, що телевізор стане україномовним. Це одразу ж назвали ледь не геноцидом і стали проводими паралелі з насильницькою русифікацією.

Котики, насильницька русифікація передбачала масові розстріли, висилки в табори, примітивізацію українського словника на рівні державної політики і боротися з нею неможливо було навіть через самоспалення (до речі, 21 січня якраз була річниця самоспалення Олекси Гірника на знак протесту проти русифікації), а ви сидите в бложеках і дивуєтеся, чому кількох гнівливих реплік недостатньо, щоб зупинити наступ української мови, яка насправді в умовах нашої держави виживає всупереч, а не завдяки.

Як би сумно і болісно не було їм це визнавати, але страждання російськомовних ними надто переоцінені, а боротьба насправді спрямована не на захист власних прав, а на те, щоб права української, не дай Боже, не розширилися.

Для цих людей українська не є мовою можливостей і тому вони навіть не приховують свого агресивного до неї ставлення, тож наступного разу у суперечках з такими людьми поставте собі питання – навіщо поступатися своїми інтересами на користь тих, хто твої ні в що не ставить?

Друзі, раз на тиждень я пишу про зради блогосфери, продовження можна почитати тут – Як мова, еміграція та дешеві авто змусили страждати українців.

І про культуру

Я тут поміняла аватарку на фейсбуку рагу.лів і раптом згадала, що забула зробити черговий камінг-аут, коли вас там назбиралося понад 60 тисяч (кожні 10 тисяч святкую камінг-аутом).

Мене цікавлять і притягують не лише рагу.лі і про частину з цього я пишу (точніше роблю підбірку візуальних вражень) на сайті culture.ua, найсвіжіше з якого ви бачите на картинці. У фейсбуку він називається просто КАЛЧА

ЗРАДИ: Непозбувна бентега українських зрад

Все почалося з Фаулза. У середині 50-их минулого століття він мав необережність сісти за написання книги “Маг” і з десяток років по тому таки її дописав, навіть не здогадуючись, що у 2017 році передова українська навколокультурна тусівка кілька днів не матиме теми важливішої за його твір.

Втім, будемо чесні, зоряного часу для Фаулза могло так і не статися, якби не видавництво КСД. Саме вони видали переклад цієї книги українською мовою.

Точніше навіть не так — не просто українською, а дуже специфічною авторською українською мовою, не схожою за стилістикою ані на текст самого Фаулза (написаний просто, як статті simple English у вікіпедії), ані на ту усереднену стандартизовану українську, до якої ми звикли (і тому слово “дрочитися” у багатьох викликає реакцію як у третьокласників).

Скажемо так, фраза ”ми бокували від чіткої межі, за якою починалося наше конкретне майбутнє” дійсно вражає і приголомшує, але для українського Фейсбука вона стала пророчою — “почалося наше конкретне майбутнє”, в якому ми заговорили про літературу активніше, ніж про політику. Нарешті! Нарешті ми стали експертами не з націоналізації Привату чи е-декларування, а з мовних зворотів, перекладацького мистецтва та видавничого бізнесу.

Можливо, “непозбувна бентега” не найточніший варіант перекладу, але з якою достеменністю цей зворот відображає нашу викривлену реальність! Та він просто відкрив портал у світ мемопродукування і колективного креативу, у непозбувної безнеги з’явилася власна фб-сторінка, а саме видавництво всю цю хвилю навіть підтримало.

Одним словом стало цікаво, у світі популяризації книжок і читання засяяли нові горизонти, а ми хоча і недовго, але позмагалися у дотепності з приводу літератури та дослідження мови, а не з приводу Парасюка чи Ляшка. Так що це зовсім не зрада, а перемога, хоч і з присмаком непозбувної бентеги:)

Друзі, раз на тиждень я пишу про зради блогосфери, продовження можна почитати тут – Чому українців потрібно захищати від інформаційного порно.

Голосування року: Рагуль і Рагулівна 2016

UPD.

Урочиста мить!

Отже 35% і 46% голосів визначили Рагулем і Рагулівною року Володимира Зеленського (за виняткове почуття гумору) і Асію Ахат (за виняткове почуття стилю).

Всі підсумки року тут – http://ragu.li/?p=23892

Рагуль року 

Мені було важко визначитися, кого зробити рагулем року. Я оперую сукупністю здобутків і за попередні періоди в тому числі. Так кого ж?

Володимира Зеленського за те, що зробив собі бізнес технічно обсираючи Україну.

Санатана, який як птах Фенікс знову вигулькнув на світській сцені у вражаючому іміджі.

Віталіка Козловського, який в єдиному інтерв’ю наговорив дурості на рік.

Жана Грітцфельда за неповторні образи.

Чи може Леодора Кравчука, про якого я писала лише раз, але виріз на волохатих грудях справив на мене несамовите враження?

[socialpoll id=”2413102″ path=”/polls/2413102″ width=”450″]

Рагулівна року

Тут буле ще важче. Отже кандидатури такі.

Кульбаба, як посол силікону в маси.

Ірена Кільчицька, яка рідко, але тішить нас страхітливими луками.

Світлана Вольнова, королева мінусової елегантності.

Олена Вінярська, яка ходить в одній сукні і все одно викликає бажання поставити її в кожну добірку.

Чи Асія Ахат, яка настільки ефектно повернулася у тусівочку, що аж дух перехоплює.

[socialpoll id=”2413104″ path=”/polls/2413104″ width=”450″]

Рагулі 2016 року і все-все-все

Прийшов час для нагородження заслужених рагулів року і яка дата може краще підійти для вручення заслуженних “золотих Ірен” ніж п’ятниця 13?

З огляду на те, як стартував 2017, я розумію, що цей підсумковий пост буде не настільки вражаючим, наскільки міг би, втім, згадати є що.

Я чесно перечитала всі 150 з лишком пости за рік і відновила у своїй пам’яті навіть те, про що воліла б не згадувати більше ніколи взагалі. От, наприклад, букварі імені Генадія Кернеса, людини скромної в усіх смислах, бо хіба не скромність підказала йому ідею посісти місце Ілліча в Букварях.

Прикро, але на цьому пости на рагу.лях про експерименти над дітьми не вичерпуються.

Ще не менш прекрасним зразком ідіотії у чистому вигляді стала серія жувальних гумок “Новоросія is… ” Не знаю, чи є у цій серії вкладиші з Моторолою, але хочеться нагадати вам, що ховали його в Донецькому оперному йоперному театрі.

Та годі ліричних відступів, час перейти до конкретики.

Містом року стала Одеса.

Одразу скажу, що Київ участі не брав і головна боротьба відбувалася між Одесою та Львовом. Перемогла Одеса, бо на мою думку вона більше постраждала. Мало того, що там щороку проходить Одеський кінофестиваль з його червоними доріжками, там ще й живе Ірина Давидова, яка котрий рік поспіль влаштовує бали щоразу огидніші за попередні.

Хоча, безумовно, Львів теж старався. Як і Луцьк. А ще окремо хочеться згадати Херсон, бо такого міського дизайну як там я ще ніколи в житті не бачила.

Відео року – “Все, що ви хотіли дізнатися про літеру Ф і боялися запитати”

Чи треба щось додавати? 🙂

Читати далі

Повний феєрверк

Додам до попереднього посту, бо не всі зрозуміли посил та й я не змогла його артикулювати, надто була вражена.

Мене приголомшило те, що жінки виставлені як м’ясо (м’ясо і бояришнік, якщо вже бути чесною в оцінці) не бентежили ні учасників процесу, ні самих жінок. Я не ханжа, я знаю, що люди їбуться, ходять в стрип-клуби, що є бляді і чоловіки, яким інакше і не дають. Як на мене, то єбіться хоч з пилососом (головне згода сторін), але трусити цим аж так – верх цинізму і нестача базових людських цінностей, причому простих, типу поваги до себе і інших.

Говорити про те, що це виставляють як професійний захід і що на нього чомусь купують квитки за $270, я навіть не хочу, бо ми живемо в світі, де люди на повному серйозі роблять танки з гімна. Так просто сталося, що в епоху інтернету калоїдів просто стало краще видно. Але це не робить пожирання калу нормою.

А фоточка для привернення уваги. Вона з одного з моїх давніх постів про подію десь того ж штибу.

Так, це петарда в сраці. Повний феєрверк.

Для моралфагів

Є такі статуси… Від них боляче, хочеться закритися і не бачити цього. Такими є репости Валерія з Українського часопису.

Щоденні.

1, 2, 3 або більше людей, які народилися в цей день і яких з нами уже немає. Бачити це важко, але свідомого бажання відписатися у мене не було ніколи (рефлекси бували), тому що треба на ворога дивитися широко відкритими очима.

Чи варто додавати, що це та причина, через яку я ніколи не матиму співчуття до людей, що змазують лещата цієї машини вбивства?

Взагалі мене відверто дивують люди, які вдягають біле пальто і починають щось у цій ситуації говорити про людяність. Так ніби констатація того факту, що ті, хто летіли танцювати на кістках не долетіли це не прояв людяності, просто до свого народу, до сирійців, до інших людей, а не тих, хто в літаку.

Людяність не може бути для всіх, вам набрехали, неможливо бути однаково людяним до Чикатило і до його жертви. Ми робимо вибір і позиція “і нашим, і вашим” – це не вибір, це самодроч.